Добрий день.
Досить довго я збирався написати свою історію життя з хронічною хворобою нирок… саме так, адже за 28 років був досвід і діалізу, і трансплантації нирки, а все це, зрештою — життя з ХХН. Що спонукало до цього? Мабуть бажання поділитись певним досвідом та думка про те, що цей досвід стане комусь у нагоді і не дозволить зробити певні помилки, або, наприклад, не згаяти час, тому, що життя досить коротке та його не можна прожити в декілька дублів.
Отож, мене звати Сергій, мені 49 років і, як ви вже, мабуть, зрозуміли я є пацієнтом діалізу 23 роки, плюс п'ять років трансплантації нирки. Так, є що згадати… Свого часу інформації, а це був 1998 рік, що таке діаліз не було взагалі, скажу навіть більше — у Полтаві, звідки я родом, і відділення такого на той момент не було. Потрапив я в лікарню міста Кременчук, у діалізне відділення. Чомусь впевнений, що описувати свої думки та душевні переживання в цей момент, ні, навіть не в момент, а з розумінням того, в яку життєву ситуацію ти потрапив, тут не варто, адже, впевнений, що в кожного пацієнта, який побував у такій ситуації вони схожі зі своїми індивідуальними відмінностями….Сто відсотків у кожного було і заперечення, і прийняття, і, зрештою — змирення, просто для кожного був потрібен різний відрізок часу для тієї чи іншої стадії, залежно від психо емоційного стану, наявної інформації, підтримки рідних та багато чого іншого, що складається в один єдиний пазл під назвою «Життя на діалізі». Скажу лише те, що, мені, студентові досить престижного вузу, перед яким, як я думав, широка життєва дорога, було, м'яко кажучи, досить важко… ні, це не ті слова — тут словами не скажеш.
Той, хто буде читати цей текст, не просто цікавиться цією темою — він, або його рідні, впритул стикалися з діалізом — вони зрозуміють… їм ніяких пояснень не потрібно.
Можна довго розповідати про якість «того» діалізу, самопочуття після нього, але чи потрібно? – думав я поки, через певні обставини не вимушений був трохи подорожувати Україною. Так от: нажаль, діаліз з якого я починав, який, як я думав, канув у Лету — досі існує і, що, насправді, найстрашніше, пацієнтам розповідають, що так і має бути, що їх відчуття після діалізу — це в них така хвороба і т. ін. Але це тема окремої історії і, може, якщо комусь буде цікаво, розповім і про це — так би мовити погляд на діаліз «з середини», від людини, яка живе не на діалізі, а завдяки йому…
Сьогодні хотілося поговорити про інше, а саме — про початок: як знайти те рятівне коло, той маяк, що допоможуть на початку та нададуть сили в подальшому. В мене це була підтримка рідних та мрія (саме мрія) про трансплантацію. І якщо зараз трансплантація досить розвинена в Україні і безоплатна, то тоді коли я «починав» — було усього декілька міст, де виконувалась така операція (там де якісно виконувалась — ще менше) та вона була досить коштовною. Тут, думаю, саме час поділитись своїми думками, що до: треба чи не треба «йти» на операцію з трансплантації. Кожен має вирішувати для себе лише сам, адже ризикувати, а будь яке оперативне втручання — це ризик, буде лише він. Запитувати у цьому випадку поради, або спонукати пацієнта, це, м'яко кажучи, не корректно.
Але, виходячи виключно з свого досвіду, скажу так: пробувати обов'язково варто, адже на діаліз завжди встигнеш — це перше і друге — після трансплантації це зовсім інше життя, як люблять у нас казати — набагато більш якісне, а, якщо вже зовсім поталанить — то ще і довге). Ще один аргумент на користь операції з трансплантації: яким би не був якісним діаліз, а, повірте мені будь ласка, він далеко не всюди такий — він замінює роботу нирки лише на 13 відсотків і чим менше якість — тим менше той відсоток відповідно.
Хоча, дійсно, наявність діалізних місць, якість діалізу та, прямо пов'язане з цією якістю самопочуття пацієнта, дозволяє і працювати, і подорожувати, і, зрештою, вести активний спосіб життя.
Головне, так би мовити не опускати руки і не втрачати надію — має бути позитивний настрій, як би дивно і навіть дико це не звучало. Повірте, так і є.
Ще окремо хотів би зробити наголос на одному аспекті, дуже важливому аспекті. Багато чого залежить від того, щоб вам зустрівся справжній лікар, в якому, в рівній мірі поєднуються знання та людяність, добре серце та професійність. Мені тут дуже поталанило — зустрічав на своєму шляху лише таких. Та і взагалі дуже багато залежить від усього персоналу діалізного відділення(клініки, центру), адже, якщо задуматись, то третину свого життя ми проводимо саме там: очікування, сама процедура і т. ін. Отож, доброзичливе відношення, посмішка — це запорука гарного настрою і, так само, гарного самопочуття. Але таке відношення має бути абсолютно взаємним.
На сам кінець хотілося б сказати наступне: цим текстом в жодному разі я би не хотів давати порад і, в жодному разі, нав'язувати свою думку. Це були просто роздуми, погляд на прожите, так би мовити, хоча, якщо комусь це чимось допоможе — буду тільки радий. З задоволенням відповім на питання, що, можливо, виникнуть. Але, окремо підкреслюю: в жодному разі не буду переходити на «територію лікаря», але про те, що відчуває пацієнт, які ситуації виникають і які є виходи з них — отут, будь ласка).